Хвиля громадського зацікавлення правописними проблемами, що стрімко здійнялася рік тому після повідомлення академіка Жулинського про завершальне засідання правописної комісії, вщухла так само стрімко, коли засідання знову відклали на невизначений термін. «Проєкту найновішої редакції» правопису (далі – Проєкт), надрукованого восени 1999 року мізерним накладом (Український правопис. Проєкт найновішої редакції. – Київ: Наукова думка, 1999. – 340 с. Тираж – 100 прим.), майже ніхто не бачив; друкування дописів на правописну тему в пресі припинилося, наче й не було, теледебати прихильників та опонентів реформи вже призабуто. Ми ще рік проборсалися у трясовинні невизначености та правописного хаосу, коли кожен часопис дотримується своєї власної версії правопису. У книгарнях одночасно можна придбати кілька правописних-ортографічних-орфографічних словників, що суперечать один одному та досі чинній редакції правопису 1993 року, а в багатьох вищих навчальних закладах скасовано письмові вступні іспити з української мови: не можна вимагати грамотности від школярів, коли дорослі досі не визначилися.

Серед передвиборного ажіотажу звістку про те, що Кабінет міністрів України вже зняв мораторій на розгляд правопису, ухваливши 19 лютого постанову №198 «Про Українську національну комісію з питань правопису», почули не всі, та й ті на новину здебільшого відреагували приблизно так: «Можна сподіватися, що новий правопис нарешті ухвалять? От і чудово, хай комісія собі працює, а зараз обговорімо ще один передвиборний прогноз». І вже зовсім мало хто поцікавився змінами у складі комісії, зазирнувши в додаток до постанови.

А там відкривається предивна картина. З комісії виведено відомих лінгвістів, зокрема більшість авторів Проєкту (!) та всіх науковців із діяспори. Натомість залучено немовознавців, відомих своїм негативним ставленням до пропонованих змін правопису. І навіть на чолі комісії поставлено немовознавців: історика та філософа. Відтепер у складі комісії переважають прихильники однієї концепції, тоді як авторів Проєкту позбавлено змоги обстоювати свою позицію.

Наукову дискусію завершено. Науковий підхід має поступитися місцем адміністративному.

Такого фіналу можна було сподіватися. Тенденційність дискусії навколо Проєкту була очевидною для кожного, хто стежив за її перебігом. (У «Критиці» рівень антиреформаційної кампанії у ЗМІ докладно розглянув Володимир Кулик: стаття «Правописне божевілля» у ч.5 за минулий рік.) Втім, чого можна вимагати від газетних публікацій, якщо упередженість панувала навіть на офіційному академічному рівні.

Навесні 2000 року постановою Президії НАН України (№109 від 26.04.2000) було створено Комісію з вивчення проєкту нової редакції українського правопису під головуванням академіка Івана Кураса. Через місяць працівникам наукових і навчальних установ розіслали листа (№6/4 від 29.05.2000; далі – Лист), у якому було запропоновано обговорити «перелік» нововведень – тобто стислий і дуже приблизний виклад. Із 17 пунктів Листа з відповідним пунктом Проєкту текстуально не збігається жоден, лише два (!) пункти передають зміст відповідних положень Проєкту цілком адекватно. Щоб оцінити міру сумлінности авторів Листа, варто порівняти деякі його формулювання з відповідними пунктами Проєкту (курсив скрізь мій. – О.К.).

Лист, п.7: Відмінювати іменники іншомовного походження на -о (бюро, метро, кіно, радіо): у метрі, у кіні, у депі, на радіві).

Проєкт, §111, п.6: Не відмінюємо іменники иншомовного походження з кінцевими: ... о (коли перед ним стоїть инший голосний): радіо, Онтаріо, Базиліо, Маріо, але пальто – пальта, пальтом, (у) пальті; так само б'юро, депо, кіно, метро, ситро...

Може бути, що ті, хто складав Листа, самі Проєкту не бачили, а почули про нього «по радіву».

Лист, п.8: Механічно передавати в іншомовних словах h через г, а g через г, тобто замість хокей писати гокей, замість холдінг – голдінг, власні імена – Хеєрдал – Геєрдал, Хаммер – Гаммер, Гегель – Гегель.

Проєкт, §95, п.1: Літеру g ... у загальних назвах та у власних географічних назвах на письмі передаємо буквою г [низка прикладів].

§95, п.3: Відповідно до вимови літеру g у словах англійського походження передаємо через дж [приклади]; у словах італійського походження – через дж [приклади]; у словах французького походження – через ж [приклади].

§96, п.1: Згідно з усталеною традицією існують випадки передачі иншомовного h буквою х (особливо в словах англійського походження): хобі, хокей, хол та ин.

Крім того, в §96, п.2 подано приклади слів, засвоєних в українській мові без початкового г (ієрарх, ієрогліф тощо). Але укладачі листа воліють не заходити в зайві подробиці й ставляться до Проєкту «механічно».

Лист, п.9: Передавати іншомовний дифтонг au через ав типу нов-гав (тобто ноу-хау), авкціон (замість аукціон), лавреат (замість лауреат), павза (замість пауза,) фавна (замість фауна), авт (тобто аут (у спорті), автогенне тренування (тобто аутогенне), автотренінг (тобто автотренінг).

Проєкт, §109: Иншомовні au, ou, ow, що вимовляються як дифтонгічні сполучення, передаємо в українській мові переважно через ав: авгур, авдит, авдитор, авдиторія, авдієнція, авдіовізуальний, авкціон, автентичний, автизм, автобіографія, автодафе, автомобіль, автор, авторитет, автотренінг, автохтон, автокефальний, астронавт, інавгурація, лавр, лавреат, мавзолей, павза, фавна, Австралія, Австрія, Таврія, Август, Аврора, Фавн та ин.

В українській мові існує також традиція передавання au через ау в низці слів: джоуль, клоун, ноу-хау, глоу; Джорджтаун, Каунас, Краузе, Лаура, Пауелл, Пауль, Фауст, Штраус.

В Проєкті приклади згруповано так, що поряд стоять слова з однаковими коренями або префіксами й одразу видно, що нове правило усуває суперечність у написанні слів автор, автомобіль та аутотренінг, лавр та лауреат, Фавн та фауна тощо. Слова аут серед прикладів нема. Натомість у Листі приклади наведено без будь-якої системи. Мало того, Лист прямо супротивно подає правило написання сполуки ноу-хау, що в тексті Проєкту подано як виняток.

Лист, п.12: Уникати подвоєння в географічних назвах – Мароко, Голандія, Апеніни тощо.

Проєкт, §99, п.3: Подвоєні приголосні, як правило, зберігаємо у власних назвах, а також здебільшого в утворених від них словах.

Далі автори Проєкту подають довгу низку прикладів, серед них Голландія та Марокко. Але, може, і тут Листа писано «з голосу», за якоюсь радівопередачею? Втім, наступний його пункт таке припущення заперечує:

Лист, п.13: Не вживати звук й у словах типу: Гавайі – Гаваї, Фейербах – Феєрбах, фойє – фоє.

Якщо в цих словах не вживати звука й, то вийде Феербах і фое – такого не вимовить навіть той, хто вміє вимовляти проект. А щоб розрізняти між звуком і буквою, треба було вчитися в школі без двійок.

Лист, п.14: Запровадити паралельні написання ф – т в окремих словах грецького походження: арифметика – аритметика, дифірамб – дитирамб, ефір – етер, кафедра – катедра, логарифм – логаритм, міф – міт, Афіни – Атени, Ефіопія – Етіопія і под.

Формулювання Листа нібито правильно передає зміст другого пункту §97 Проєкту:

Th у словах грецького походження залежно від узвичаєного засвоєння на грунті української мови передаємо:
а) буквою т: антологія, астма, бібліотека ... та ин.;
б) буквами ф і т: анафема – анатема, арифметика – аритметика ... та ин.;
в) у власних іменах людей грецького походження співіснують фонетичні варіянти, зумовлені різною традицією передавання грецької th: [низка прикладів].

Проте за приблизним формулюванням «в окремих словах грецького походження» втрачено найважливіше – в яких саме словах, відповідники якої буквосполуки можна писати двома способами. У читача складається враження, що таких слів дуже багато, тоді як наведений у Проєкті список (17 пар) майже вичерпний, і багато наведених у ньому слів (особливо імена) вже давно побутують у мові в двох варіянтах.

Лист, п.15: Запровадити паралельне написання а – у в родовому відмінку однини назв міст: Парижа – Парижу, Лондона – Лондону тощо.

Навіщо? – запитає роздратований невмотивованими змінами читач. Уже усталилося зручне правило, за яким назви міст і країн, навіть однакові, в родовому відмінку відмінюються по-різному: Алжир – Алжиру (країни) та Алжира (її столиці). Тимчасом у Проєкті і близько немає такої імперативности. Примітка 2 до п.2 §56 каже:

У розмовному мовленні деякі назви населених пунктів можуть мати також паралельні закінчення -а, -я, -у, -ю: Берліна і Берліну, Лондона і Лондону ... тощо.

Акценти зміщено, читача знову введено в оману.

Лист, п.16: Писати слова з пів- окремо, якщо іменник при цьому виступає у формі родового відмінка однини: пів аркуша, пів дюжини, пів огірка (замість піваркуша, півдюжини, півогірка і т. под.).

Проєкт, §29:
е) ... Якщо іменник виступає у формі родового відмінка однини, то пів з ним пишемо окремо, бо він виражає значення іменника «половина»: пів аркуша, пів віку, пів години, пів десятка, пів дороги, пів жмені, пів кілометра, пів листа, пів номера, пів оберта, пів овала, пів огірка, пів світу, пів сотні, пів юрти, пів яблука, пів ями, пів ящика, пів Європи, пів Києва, пів України.

Позірно в цьому пункті Лист не суперечить текстові Проєкту. Але список прикладів скорочено так, щоб читач не відчув головної мети зміни правила: спростити його (адже за чинним правописом мусимо писати: півогірка, пів'яблука, пів-Європи).

Здавалося б, запрошуючи науковців висловити свою думку щодо надважливої проблеми, що матиме вирішальний вплив на дальший розвиток мови, Президія НАН мала би забезпечити належну інформативність запропонованого матеріялу – розіслати учасникам обговорення якщо не повний текст Проєкту (як завжди, грошей не вистачає саме на найпотрібніше), то принаймні достатнього обсягу витяги з відповідних параграфів і, неодмінно, текст супроводжувальної статті проф. Німчука, де стисло викладено історію проблеми, наведено аргументацію та окреслено коло дискусійних питань. Замість цього – Лист. Аналіз діяпазону його «неточностей» свідчить про невичерпний запас засобів кривотлумачення правописного проєкту – від заміни твердження супротивним до зміщення акцентів, що цілком чи частково міняє сенс розглядуваного твердження. Очевидно, що готували цей документ працівники апарату (мимоволі складається враження, що серед них переважають нащадки пана Мазеніна-Мазайла). Підписав Листа академік Курас – отже, він несе відповідальність за його зміст. Чи він і на чолі Української національної комісії з питань правопису доручатиме готування важливих документів несумлінним працівникам? А може, вони діяли згідно з його настановами?

Констатувавши сумні реалії, спробуймо проаналізувати правописну проблему як таку.

Одразу постають кілька чому? Чому спроба виправити найгрубіші спотворення, що їх зроблено за час панування сумнозвісної «теорії злиття мов», і повернутися до суто українських правописних норм спричинила такий шалений спротив? Чому такою однозначно спрямованою проти Проєкту виявилася кампанія у ЗМІ, зокрема на телебаченні? Чому так переймаються долею українського правопису російськомовні видання та журналісти, що не пишуть і не збираються писати українською мовою? Чому поважні науковці в обговоренні поважної проблеми дозволяють собі опускатися до наукуватої демагогії?

На сьогоднішні запитання майже вісімдесят років тому відповів мовознавець Василь Сімович:

...Все ... зосереджується тільки коло двох пунктів: а) коло «москвофільства» наших авторів (не жахайтеся слова, шановний читачу) у сфері мови й б) коло своєрідного консерватизму нашої громади в поглядах на все нове, що в нас твориться на тому полі. Під «москвофільством» у сфері мови я розумію ось що: приймати те, що від чужих народів попадає до скарбу нашої мови, не від них безпосередно, а просіяним крізь московське сито (це проявляється й у правописі чужих слів, і в відміні, й у роді, який прикладаємо до чужих слів і т.д.); ігноруючи закони української граматики, заводити в нашу мову московські форми; оминаючи свої власні фрази, брати московські; дослівно перекладати (а то й не перекладеними лишати) слова й вислови з московської мови, не додивляючись до того, чи вони відповідають духові нашої мови, чи ні й т.д.

Консерватизм наших авторів проявляється в тому, що вони, звикши й до неорганічно нераз утвореного слова, форми, фрази, опираються не тільки витвореним у дусі нашої мови новотворам, а й народнім словам, чи фонетичним явищам, що, з якоїсь причини, не здобули собі права громадянства в письменницькій мові.

(На теми мови. – Прага—Берлін, 1924.)

Час, що минув після виходу Сімовичевої книжки, перетворив обидві ці хвороби на задавнені й хронічні. «Москвофільство», що у 20-ті роки було мовознавчим терміном, стало ідеологічною засадою державної політики. У передмові до видання правопису 1946 року серед провідних настанов бачимо: «У тих моментах, які за їх природою є спільними з іншими мовами ... забезпечити єдність із правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо – російського...». Зазначимо, що в усіх наступних редакціях правопис 1946 року фігурує як перше видання, ніби ні правопису 1929 року, ні всіх попередніх, ні навіть деукраїнізаційної редакції 1933 року не було взагалі. Так започатковано «традицію», на яку посилаються опоненти Проєкту. У передмові до видання 1960 року (що має офіційну назву «друге видання») причину появи нової редакції сформульовано цілком відверто: «...Від часу попереднього видання "Українського правопису" в ряді правописних моментів, спільних для української й російської мов, виникла певна неузгодженість, яку тепер, після опублікування "Правил русской орфографии и пунктуации", можна усунути». Тобто, росіяни визначилися зі своїм правописом – мусимо переробляти свій і ми. Неминучим наслідком такої політики є те, що на тлі панівного російськомовного довкілля та вкрай низького рівня освічености пересічного українця, незнання нашої мови та небажання знати «мовний консерватизм» багаторазово посилився – і годі сподіватися швидко дати раду цьому лихові.

Власне, може, то й не лихо? Може, опоненти Проєкту цілком слушно заперечують потребу щось міняти? Адже, попри поширений міт про радикальний перегляд правопису, переважна більшість пропонованих у Проєкті змін стосуються слів чужомовного походження і дуже мало заторкнуть загальнолітературну мову. Може, не так уже це й важливо? Адже відмінність правописних концепцій, що їх дотримуються різноманітні видання, не заважає читачеві розуміти тексти, і ніяк не позначається на співвідношенні розумних і не дуже розумних публікацій.

Спробуймо розглянути проблему під кутом зору лексикографа, зокрема укладача термінологічного словника. Термінологія, попри свою належність до мовної периферії, є фаховим складником загальнолітературної мови, потужним джерелом збагачування та оновлювання її. Неодмінним наслідком розвитку науки та нових технологій є поява безлічі нових термінів, деякі з них (і кількість їх дедалі більшає) втрачають свою специфічність і стають загальновживаними. Саме тому термінографія (новітній термін на позначення термінологічної лексикографії), зокрема природнича та технічна, великою мірою концентрує в собі проблеми літературної мови. Словникар у своїй щоденній практиці постійно мусить розв’язувати питання, що постають перед звичайним дописувачем подекуди, вряди-годи, коли треба написати маловживане чи малознайоме слово, уточнити нюанси відмінювання тощо. Що тоді робить звичайний дописувач? Звертається до словника. Його не цікавлять тонкощі навколоправописних дискусій чи преференції різноманітних словникарських концепцій. Він потребує нормативної форми. Отже, словникар не має права накидати користувачеві свою власну думку. Його завдання – дати нормативне написання шуканого слова чи словосполуки, а користувач вирішить сам – чи йому вжити подану у словнику форму, чи віддати перевагу якійсь іншій, на власний розсуд та згідно з правилами, прийнятими у виданні, що до нього він (користувач) пише.

Проте виконати таке завдання дуже складно. Десятирічні конвульсії правописної справи призвели до того, що укладання словників стало набором емпіричних вправ, мистецтвом розгадування ребусів і тлумачення міжрядкових натяків, захованих у правописних правилах, зрештою, багаторазовим щоденним випробуванням почуття гумору та здорового глузду. Дерусифікація правопису, хоч яким заполітизованим таке гасло видається на перший погляд, насправді є внутрішньомовною потребою. Не усунувши з правопису суперечливі та невизначені твердження, що виникли під час допасовування українських мовних чинників до законів розвитку иншої мови, ми й далі будемо приречені на нескінченні малопродуктивні суперечки. Кожен словникар розв’язуватиме дискусійні питання на свій розсуд, а користувач губитиметься між варіянтами написання, поданими у різних словниках. Правопис 1929 року не був досконалим, не всі його положення прийнятні тепер (про повернення до багатьох із них у Проєкті навіть не йдеться), проте він значно краще відбивав логіку розвитку та внутрішні структурні особливості української мови, ніж нині чинна редакція 1993 року. Звернімося до найсуперечливіших правописних проблем, що постають перед термінознавцями, і спробуймо порівняти, як їх розв'язують (чи не розв'язують) нині чинна редакція правопису 1993 року та найновіша редакція, запропонована 1999 року.

Насамперед хочу завважити, що я не вважаю Проєкт бездоганним. Подібно до будь-якого проєкту, запропонованого до обговорювання, він потребує доопрацювання. Аби не уподібнюватися до псевдофахівців із теледебатів, я не торкатимуся суто мовознавчих аспектів. Детальний мовознавчий аналіз найдопитливіший читач знайде (якщо зможе добути примірника) у статті проф. Німчука, доданій до Проєкту. Пропоную обговорити правописні проблеми, що постають у щоденній практиці укладача термінологічного словника, коли треба опрацювати великі масиви термінів, терміносполук та нетермінологічної лексики, використовуваної в науковій і технічній мові. Понижчі міркування є вислідом численних дискусій із колегами-термінознавцями, зокрема учасниками фізико-математично-астрономічного семінару, що працює щотижня протягом майже десяти років.

Почнімо з абеткового казусу. У правописі-93 м'який знак перенесено з останньої позиції в абетці на третю позицію від кінця. На жаль, Проєкт не виправляє цю недоречність. Свого часу перенесення м’якого знака мотивували потребами комп’ютерного кодування абетки, зокрема збереження однакового порядку розташування літер української та російської абеток (тоді українські літери, відсутні в російській абетці, були розташовані в таблиці кодування окремо, поза абеткою). Нині цей аргумент цілком втратив актуальність хоча б тому, що після повернення на належне місце літери г відмінності між порядком літер у двох абетках починаються вже від п’ятої позиції і місце м’якого знака визначального значення не має. Водночас цілком нелогічним є перебування всередині алфавіту літери, яка не відповідає окремому звукові.

Звернімося тепер до найважливішого з огляду на потреби термінознавства розділу правопису, пов’язаного з написанням слів чужомовного походження. Проєкт розв'язав деякі суперечності, наявні у чинній редакції-93. Прийнявши буквосполуку ія єдиним відповідником латинської сполуки ia незалежно від позиції в кінці чи всередині слова, Проєкт усуває суперечність між написанням слів типу матерія, потенція, артерія, індустрія та їхніми похідними (матеріял, потенціял, артеріяльний, індустріяльний тощо). Правило про однакове відтворювання чужомовних дифтонгів au, ou, ow знімає розбіжності у написанні однокореневих слів типу автор, автомат та автотренінг, лавр та лавреат тощо і позбавляє термінознавця сумніву щодо правильного написання новоутворених термінів (таких безліч). Дуже доречним є правило про відмінювання іменників середнього роду з кінцевим о – тепер слова типу нейтрино, нейтрето тощо відмінюватимемо так само, як ядро. Нарешті маємо змогу правильно передавати всесвітньовідомі прізвища з літерою ґ, які українська мова цілком здатна не спотворювати (Ґеґель, Ґайзенберґ, Ґете, Ґайдеґ(ґ)ер тощо).

Проєкт частково усуває непослідовність у написанні термінів грецького походження з латинською буквосполукою th, що відповідає грецькій літері θ (за якою логікою, наприклад, маємо згідно з чинною редакцією по-різному писати слова, що походять від того самого грецького «ритмос» (число) – ритм та арифметика, алгоритм та логарифм тощо). Проєкт дозволяє написання таких слів і через ф, і через т, і можна з певністю сказати, що за короткий час написання через т домінуватиме. Про це свідчить хоча б той факт, що українські відповідники чужомовних природничих термінів із префіксом ortho- однозначно, всі без винятку, мають префікс орто- (ортокисень, ортогональний, ортоскопічний, ортовісь, ортогексагональний, ортодромія, ортокислота, ортоповерхня, ортосиметричний тощо; в математиці є навіть термін ортографічна проєкція). Зазначу побіжно, що журналісти торік приділили невиправдано велику увагу зміні написання вживаної у ЗМІ метафори ефір—етер, тоді як хеміки вже давно без зайвого галасу унормували назви етер та естер, прийняті у довоєнні часи, замість складного та простого ефірів, накинутих через ненаукове втручання у наукову термінологію (це окреме питання, не торкатимусь його тут, хоча воно дуже тісно пов’язане із джерелами багатьох правописних негараздів).

На жаль, поза увагою Проєкту лишилися питання, що є задавненим головним болем усіх термінознавців.

У післямові проф. Німчука до Проєкту висловлено думку про потребу уніфікувати терміни, пов’язані з поняттям магнетизму, та похідних від слова хемія. Втіливши цю думку у конкретному формулюванні одного чи двох пунктів правопису, мовознавці зроблять величезну послугу природознавцям і покладуть край численним розбіжностям між фаховими словниками, автори яких по-різному пишуть ці терміни та їхні похідні залежно від того, наявні ці терміни у нормативних правописних словниках чи ні. У термінологічних словниках, виданих після 1990 року, дедалі виразніше простежується тенденція писати всі такі слова через е (детальніше див.: Ольга Кочерга. «Магнет чи магніт? Спроба об'єктивного аналізу». – Зб. Проблеми української термінології. – Вісник ДУ «Львівська політехніка», №336. – Львів, 1998), бо логіки у відмінному написанні тих чи тих слів через е чи і немає. Чомусь об’єкт, що має магнетні властивості постійно, називається магнітом, а середовище, що може набути таких властивостей під дією зовнішніх чинників – магнетиком; суміш магнетика з діелектриком природно називати магнетодіелектриком, проте деякі словники подають його написання через і. Пропоную читачеві на підставі написання слів магнетохімія та магнітобіологія, що фігурують у правописному словнику, зробити висновок, як треба писати термін, якого там немає, – скажімо, магнето- чи магнітогідродинаміка? Прошу також пояснити, чому згідно з чинним правописом маємо писати хімічна реакція, проте хемоядерна реакція? За внутрішньою логікою термінотворення, всі новоутворені терміни з коренем магнет та складні слова зі складником хем фахівці пишуть через е. Це правило треба ввести до правопису.

Не менш заплутаною є проблема з написанням терміна та прізвища, від якого він походить. Попри позірну вузькофахову специфіку, воно має велике значення і для загальнолітературної мови. На жаль, Проєкт відтворив більшість вад чинної редакції-93, хоча деякі важливі уточнення все-таки зроблено.

У світовій науці існує давня традиція увічнювати імена авторів найвидатніших відкриттів і теорій у термінах. Прізвище науковця може: а) стати терміном – так утворено, зокрема, назви багатьох основних та похідних одиниць фізичних величин (ампер, ом, ньютон, фермі, кюрі, джоуль, кілоампер, мегом, мілікюрі, мікроджоуль тощо), приладів (бурдон, ніколь тощо); б) стати основою терміна чи кількох термінів – так утворено, наприклад, назви галузей та розділів науки і техніки (дарвінізм, реджистика, гальвaніка тощо), численні математичні та фізичні терміни (гамільтоніян, помер(анчук)он, реджеон, реджизaція тощо), назви хемічних елементів (кюрій, резерфордій, борій тощо) і т.ин.; в) увійти до складного терміна чи низки термінів як одна з основ (гальванолюмінесценція, гальванометрія, гальваностегія, сегнетоелектрик, фур'є-oбраз, оже-електрoн, вольтмет(е)р, високовольтовий, електронвольт, рентгенографія, ват(т)-година тощо). Способів творення термінів від прізвищ безліч, є лише одне правило, якого неухильно дотримуються в цілому світі: прізвища і терміни, від них утворені, завжди пишуть однаково. У мовах, що використовують латинку, це правило не спричиняє ускладнень – прізвище відтворюють усіма мовами так, як воно пишеться рідною мовою науковця. У мовах, що використовують инші абетки, зокрема кирилицю, постає проблема транслітерації иншомовних прізвищ (і, відповідно, утворених від них термінів). Закладена в деяких пунктах чинної редакції правопису (і відтворена у Проєкті) неоднаковість правил написання прізвищ і загальних назв, до яких належать терміни, призводить до порушення щойно наведеного всесвітньовизнаного принципу. Підпроблем тут кілька. Одну з них, наявну в чинній редакції, Проєкт розв’язав – поширення «правила дев’ятки» на власні назви зняло відмінність у написанні прізвища Дізель (Diesel) та терміна дизель, що наведені як приклад у чинній редакції, разом із низкою подібних: Зіверт (Sievert) – зиверт, Сіменс (Siemens) – сименс тощо. Проте залишаються инші:

1. Терміни, що походять від прізвищ із буквою ґ, треба також писати з цією буквою: анґстрем (Angstroem), ґальваніка, ґальванолюмінесценція тощо (Galvani), Ґaус(с) та ґaус(с)іян (Gauss), Ґіб(б)с (Gibbs), Ґрей (Gray), лаґранжіян (Lagrange), рентґен (Roentgen), ридберґ (Rydberg), сведберґ (Svedberg), сеґнетоелектрик (Seignette) тощо.

2. Пункт про подвоєні та неподвоєні приголосні у власних назвах – найсуперечливіший у всьому Проєкті, попри всі спроби подолати вади чинної редакції. З наведеного списку прикладів неможливо вивести чіткого рецепту транслітерування прізвищ, особливо з огляду на те, що вступне речення містить аж два (!) розпливчасті формулювання – як правило і здебільшого. Досить сказати, що у списку прикладів на с.149 англійські прізвища, що закінчуються на -well (Cromwell, Maxwell), транслітеровано по-різному (Кромвель, Максвелл), а те саме прізвище Wells на с.152 написано українською мовою як Уеллс, а на с.153 – як Уельс.
   
   Виникає ціла низка питань:
   
   Чому в прізвищі Керолл (Carroll) подвоєно кінцеву приголосну і не подвоєно ту, що стоїть всередині слова?
   
   Чому в прізвищі Бокаччо (Boccaccio) подвоєно лише кінцеву приголосну, а в прізвищі Торричеллі (Torricelli) – обидві?
   
   Чому не подвоєно кінцеву приголосну в прізвищах Ліндеман (Lindemann) та Іммельман (Immelmann) і подвоєно її у Гаусс (Gauss) – до речі, згідно з п.2 §95 це прізвище треба писати з ґ: Ґaус(с)). Як тоді транслітерувати такі, наприклад, прізвища як Hausdorff, Pfaff, Lippmann, Hoffmann?
   
   Серед наведених прикладів переліку бачимо прізвища Беккерeль (Becquerel) та Теккерей (Thackeray), – подвоєння немає у джерелах (французька сполука cq та англійська ck передають на письмі один звук к), проте воно з’явилося в українській транскрипції.
   
   Варто зважити на те, що подвоєння приголосних у чужомовних прізвищах здебільшого не відтворюється у їхній вимові, а впливає на вимову голосних, що стоять перед цими приголосними чи після них. Тому, можливо, не треба відтворювати це подвоєння в написанні таких прізвищ українською мовою, принаймні, якщо подвоювана літера не стоїть між двома голосними. Це дозволить уникнути численних помилок.
   
   Звісно, проблема ця важка. Остаточно розв’язати її мають, безперечно, мовознавці. Якщо буде вирішено подвоєння у прізвищах не зберігати, це усуне численні проблеми, пов’язані з написанням відповідних термінів. Але якщо буде визнано за потрібне зберігати подвоєння приголосних у прізвищах, то неодмінно треба ввести правило: якщо прізвище містить подвоєний приголосний (чи два, як Торричеллі) то тоді треба зберігати подвоєння й у термінах, що походять від таких прізвищ.

3. І в чинній редакції-93, і у Проєкті (див. §39) непослідовно розв’язано питання про велику та малу літеру в прикметниках, утворених від імен та прізвищ (це величезний масив складників терміносполук). Наприклад: Грінченків словник і піфагорова теорема – попри те, що поза всяким сумнівом теорема Піфагора (до речі, згідно з правилом написання слів грецького походження із літерою y варто було б також дати варіянт Пітагорова теорема, бо Pythagorean theorem). Мало того, в одному й тому самому параграфі фігурують Шевченківська енциклопедія та шевченківський стиль – в чім семантична чи формальна відмінність між цими сполуками, зрозуміти важко. Чи не краще було би не заплутувати людей, а прийняти правило, що існує в цілому світі: прикметники, що походять від прізвищ, писати з великої літери.

4. Пропозиція Проєкту по-різному передавати новіші та давніші запозичення з німецькими дифтонгами ei, eu суперечлива по суті й непродуктивна, адже межа між давніми та недавніми запозиченнями – річ умовна. Досвід праці з термінологією свідчить однозначно: у прізвищах (і утворених під них термінах) німецькі дифтонги ei та eu треба передавати, відповідно, через ай та ой – і писати (а отже, і вимовляти) прізвища так, як вони звучать на міжнародних наукових конференціях: Айнштайн, Майтнер (Einstein, Meitner) (звідси айнштайній, майтнерій), Ойлер, Нойман(н) (Euler, Neumann) тощо. Це дало би змогу, усунути плутанину, що виникає через неправильне написання (і вимову) таких прізвищ, зокрема, запобігти непорозумінням, часом прикрим, що виникають у спілкуванні з науковцями з инших країн. Лише один приклад такої плутанини. Натрапляючи в науковій літературі на функцію Неймана, недостатньо досвідчена людина не одразу розуміє, про котру саме функцію йдеться: в наших математичних словниках і довідниках їх фігурує аж дві, хоча насправді одна з них є функцією Неймана (Neyman), а друга – Нойман(н)а (Neumann). Можливо, на певний перехідний період варто було би дозволити варіянти написання відомих прізвищ (Фоєрбах і Феєрбах, Фройд і Фрейд, Гайне і Гейне, Айнштайн і Ейнштейн, Ваєрштрас(с) і Веєрштрас(с) тощо). Можна бути певними, що через досить короткий час в літературі домінуватиме правильне написання.

Розв'язати всі ці проблеми можна, запровадивши до правопису тверде правило: всі терміни, утворені від иншомовних прізвищ, писати однаково з тими прізвищами. Цього вимагає логіка та всесвітня термінотворча традиція.

Тут окреслено лише частину дискусійних та суперечливих положень чинного правопису-93 та Проєкту. Дуже хочеться нарешті отримати остаточну редакцію правопису, в якій пункти не суперечитимуть один одному і на конкретне запитання можна буде дістати чітку однозначну відповідь. Але сумнівно, щоб правописна комісія в нинішньому її складі здатна була щось там реформувати: адже дехто з нових комісарів хапається за наган, чуючи саме слово проєкт, а автори Проєкту не мають тепер змоги його обстоювати. Сподіваймося, що здоровий глузд переможе й найповажніші українські мовознавці повернуться до складу правописної комісії. Надії мало, проте надія все ж таки вмирає останньою.